творчі роботи моїх учнів


Моя рідна мова

        Усе починається зі слова… І перша  колискова, і перша молитва… Кожен народ шанує свою мову, адже для нього немає нічого ріднішого і чарівнішого. «Мова – це ще й музика, мелодика, барви буття…», - казав О. Гончар.

       Я гордо ношу звання українки! І я щиро пишаюся цим. Я пишаюся своєю країною, своїм життям, своєю чистою і легкоплинною мовою! Яка ж безмежна краса в рідному слові!

      Наша мова пройшла нелегкий шлях. ЇЇ цуралися, нею нехтували, її зневажали. Але вона назавжди залишиться рідною мелодією серця, з якої починалася  перша казка  в житті… Для мене не існує мови, яка б  звучала, ніби спів соловейка, і лилася легко, ніби струмочок джерельної  води, понад українську!  У ній відлунює і пташиний спів, і тихий дощ, і дзвінке джерело, і  мамина пісня, і навіть сама Україна промовляє до нас нашою мовою…

       Шанування України починається з шанування її мови. Найбільший патріот українського слова - Т.Шевченко. Його душа назавжди  поєдналася з духом українського народу і його мовою. Його ім’я пройшло крізь віки до наших днів, як уособлення патріотизму і любові до Батьківщини.

Мова – це душа народу. Ми маємо поважати її, адже це наш одвічний зв'язок із предками, традиціями, Україною. Коли я чую, як небесно звучить моя рідна українська мова, у душі ніби бринять струни і водночас співають пташки.

      Любіть Україну! Шануйте її мову, таку рідну і милозвучну! І пишайтеся тим, що ви нащадки могутнього і величного  народу, ви – українці!

                                                                                                   Щербакова Єлизавета, 9-Б клас         


Ломикамінь

         Далеко за морем були прибережні гори. Біля їх підніжжя стояла хатка. У ній разом із батьками жив Самійло Ломикамінь. Так його назвали за те, що він був дуже сильним, аж каміння ламав.

         На горі був Кришталевий палац, де мешкав старенький король разом із молодою вродливою дочкою.

         Завжди тут було тихо й спокійно, і лише раз на рік на берег виходило морське чудовисько. Завжди воно намагалося схопити найвродливішу з-поміж дівчат. Чудовисько пантрувало царівну з Кришталевого палацу, проте дівчина завжди ховалася й не потрапляла до його страшних лап. Та ось цього разу не встигла. Чудовисько схопило її й  потягло в глибінь морську. Страх охопив усіх людей. Батьки Самійла спочатку вагалися, а потім запропонували йому піти визволяти дочку короля, і хлопець погодився.

Сів він на березі моря і став думати, як допомогти царівні. День думав, думав другий, третій день думав, та потім все ж стомився й заснув. Уранці прокидається, чує, а в кущах щось шелестить. Аж дивиться, а то маленький лісовичок із довгою-довгою бородою, що волочиться по землі.

– А хто це мені вхід до хатки перегородив? – бубнить він собі під ніс. – Чого це ти тут сидиш уже три дні? – питає.

– Думаю, дідусю, – каже Самійло, – як це мені царівну врятувати. Щороку з моря виходить чудовисько щоб упіймати її, та кожного разу царівна від нього ховалася, та цього разу не змогла.

– Я знаю, чим можна тобі допомогти.

– Чим?

– Ось тобі перстень. Коли тричі обернеш навколо пальця, перекинешся на рибку.

         Самійло подякував дідусеві, став біля води, повернув тричі навколо пальця перстень і перекинувся на рибку.

         Пливе він, пливе, аж бачить – стоїть фортеця. Перекинувся він на людину, дивиться – там ціле військо водяних воїнів. Самійло їх бив-бив, аж хвилі на морі здійнялися. Усіх побив і нарешті дістався до палацу водяника. Водяник прийняв виклик парубка. Та Самійло не злякався й мужньо став до бою. Довго вони билися, але скоро водяник не витримав. Самійло не випустив такої нагоди, скочив на чудовисько, ухопив лиходія за довгу слизьку зелену бороду, і лише жалісний зойк пролунав підводним королівством.

         Так Самійло звільнив царівну. Випливли вони на поверхню й сіли при дорозі спочити, та не зогледілися, як заснули.

         А дорогою проходив Гордій – односелець і давній товариш Самійла. Угледів він, що обидва сплять, та й забрав царівну. Прокинувся Самійло, побачив , що немає дівчини, і став її шукати. Скрізь обдивився, та ніде не знайшов. Опустивши голову, подався він до Кришталевого палацу. Приходить, а там уже Гордій із царівною хоче побратися, уже до весілля готується. Самійло ввійшов у залу й заховався посеред гостей, а царівна побачила свого визволителя й кинулася йому в обійми. Розголосила вона всім, що це Самійло врятував її, і розповіла усе про Гордія. Гордій же не витримав такої ганьби й утік. Відтоді його більше ніхто не бачив.

         А Самійло й царівна справили своє весілля. Жили вони довго й щасливо, бо уже не було чудовиська. Мало подружжя трьох синів – дужих, як тато, і четверту доньку-красуню. Самійлові батьки були задоволені, а король на радощах обдарував Самійла сріблом та золотом.

                   Хочте вірте, хочте – ні,

                   Добре жили люди ті.

                   Хай і вигадка, проте

                   Знайте, щось тут не пусте.

 

                                                                                       Казку створила учениця 8-Б класу Вознесенська Тетяна

 


Новорічна подорож

Недарма кажуть, що вночі 31 грудня Час має неабияку силу. Проводжаючи минулий та зустрічаючи новий рік, Великий Час чарує. Новорічна атмосфера по всіх куточках залишає “золотий сніг”. А що ж сталося з Властою на Новий рік, ми з вами і дізнаємося…

Був холодний зимовий ранок,  і зеленоока руденька дівчинка встала зі свого теплого ліжечка зі словами:

– Мамо, де мій телефон?

– Іди вмийся, поїж, потім отримаєш свій телефончик.

Власта обурилась і сіла за комп’ютер. З її кімнати було лише чути звуки клавіатури.

– Власто, ходи поїж! Все-таки сьогодні багато справ! До речі, ти написала листа Дідові Морозу?

Власта, недовго думаючи, відповіла:

Мені вже чотирнадцять, я знаю, що його не існує! І взагалі, що це за свято таке, усього лише зустрічаємо ще один рік з 365 днями.

Мати Власти сумно кинула погляд на двері кімнати й пішла до кухні.

– Ні ну справді, що тут незвичайного? – спитала себе Власта. – Я можу святкувати Новий рік у будь-який інший день, роблячи по новому розрахунки, ось і уся логіка – продовжувала Власта, вмикаючи серіал. Дивлячись 48 серію, вона раптом почула тихий шепіт. Звісно, Власта не на жарт злякалася. Вона зрозуміла, що за ялинкою хтось є. Дівчинка, як справжня шпіонка, сповзла зі стільця й полізла до зеленої хвої. Причаївшись, вона почала прислухатися, але все одно нічого не чула. Однак хтось легенько поплескав її по плечу й весело промовив:

– Не мене шукаєш?

Власта, приголомшена побаченим, нічого не відповіла. Перед нею стояла дівчина з русявим волоссям та блакитно-сірими, немов хмаринки, очима. Одягнена незнайомка була в білі кеди, яскраво-зелену спідницю й  светер, а за спиною у гості був рюкзак у вигляді сови.

– Ти.. Ти… Хто така? – наважилася спитати Власта.

– Хто я? Ти що не знаєш? А хоча, так, ти ж землянка! Я Валерик – хранителька часу. Приїхала по тебе, щоб навчити тебе.. навчити… Почекай, забула, – і з цими словами Валерик плеснула в долоні – і з рюкзака вилетів зошит. – А, так, ти Власта Козаченко, а я прибула з метою навчити тебе цінувати кожну мить твого життя.

– Що-о-о? Коли? Де?! Навіщо?! З ки..

– Дуже багато запитань. Вирушаймо просто зараз.

І з цими словами Валерик і Власта зникли з кімнати. Прийшовши до тями, вона зрозуміла: з її кімнатою щось не те. Вона почала дивитися на все, що її оточувало: диван, комп’ютер, ялинку, килимок і навіть люстру – усе було на своїх місцях, але мало зовсім інші кольори.

– Ось  ми й у паралелі, – почула Власта знайомий голос, - ну, що, подобається?

– Де я?  - Власта почала нервувати.

– Дівчинко, ти що взагалі нічого не розумієш? Згадай, що ти сказала сьогодні зранку?

– Що? Як це мінус 31 число? Що ти верзеш, Вале..Лєр..Валерик?!

– О-о-о. Я бачу, тебе добре покрутило у порталі. Отже, слухай. Новорічна ніч – не просто ніч. Ще в сиву давнину вищі маги саме в цей час поклали початок новому майбутньому. Саме тоді всі двадцять чотири чарівники збиралися в коло і , завмерши назавжди, створили Час.

– Ти затягнула мене у це жахливе місце, щоб поговорити про годинник? – обурилась Власта.

– Звісно, ні. Але ти скаржилася, що в тебе немає вільного часу, що ти нічого не встигаєш. Але ти навіть не помічаєш, як швидко ти губиш своє золото.

– У мене золоті сережки, і я ніколи їх не губила.

– Ох, ти нестерпна, Власто! Добре, тоді поглянь у вікно!

Власта не стала чекати на запрошення, одна секунда – і вона вже там. Подиву Власти не було меж. Навкруги усе було сірим, чорним та взагалі безбарвним. Усі люди були, немов німі декорації.

– Що це таке??!!

– Ось це, люба моя, робить із людьми безмежне нехтування своїм часом. Люди вважають, що усі свої справи вони зроблять потім, тому що у них час необмежений. Тому вони не замислюються над проблемами та не шукають чогось нового. Вони не читають книги, не малюють, не танцюють та не співають. Ось це, Власто, твоя паралель, тому що ти також не робиш нічого корисного та цікавого.

– Ні це не так!. Я.. Я .. Я маю друзів і люблю свою маму!

– Твої повідомлення у Контакті не зараховуються, а твоє «Мамо, де моя –мобілка» не подібне на «Доброго ранку, матусю».

– Знаєш що? Взагалі, дай мені спокій. Це усього лише сон, я сплю і тебе, Валерику, не існує!

– А, тобто ми так заговорили? Ну, добре. Запам’ятай – Час нікому непідвладний, шукай відповідь у серці..

І вмить Валерик зникла з очей.

– Ха-ха, хай іде. Я сама знаю, що прокинуся зовсім скоро. А поки що я піду подивлюся місто. Та гуляючи, Власта зрозуміла, що хоче додому.

– Ну, і де якийсь портал чи палочка-виручалочка? – запитала себе Власта.

– О-о-о, ще одна з наших. Іди до мене, – промовив хлопець в окулярах. – Ну що, тебе навіщо сюди закинули, – спитав він.

– Та я ж просто сплю… А ти хто такий?

– Я  Паша, мене сюди привели, щоб вам, “соням”, допомагати вибиратися звідси.

– Ну-ну…

– Власто, це не смішні гуморески! Якщо до півночі ти не повернешся у своєму особистому часі, твоє майбутнє назавжди залишиться в цій паралелі.

– Що? Звідки ти знаєш моє ім’я?

– Я багато чого знаю про тебе. У бібліотеці є книга про майбутніх гостей та їхня біографія.

– Добре, як мені вибратися звідси?

– Ходімо, я проведу тебе.

Йдучи 38 хвилин (Власта рахувала, щоб якось розвеселити себе під час мовчазної прогулянки), вони вдвох підійшли до дверей, які були прикуті до величезного дерева.

– Ось це – лабіринт. Пройдеш його – потрапиш додому. Вдалого тобі переходу!

І вмить Паша зник.

– Що? Увійти в дерево? Оце вони всі дурні! Там нічого  ж немає!

Власта потягнула за ручку – і її всмоктав золотий вихор. Побачивши перед собою великий годинник, Власта захотіла вийти, але шляху назад не було.

– Привіт я твій шофер. Перше питання:..

– Стоп, – перебила Власта, – ти хто?

– Повторюю ще раз перше питання: «Що таке Час?»

Власта згадала,  про що говорила їй Валерик: «Час нікому непідвладний.. Шукай серцем..».  І відповідь її була такою:

– Час – це повелитель. Він нікому непідвладний, але  він має свій цикл.

– Відповідь правильна. Пам’ятайте, від двох наступних відповідей залежить Ваше майбутнє. Отже, друге питання: «Хто подарував вам життя?»

Власта одразу згада про маму. Але ж не може бути все так легко! Звісно!...

– Я думаю, що це мамин особистий час та її паралель.

– Відповідь правильна! Третє питання, воно ж і останнє: «Якщо б ви повернулися додому, яке б бажання ви загадали?»

– Ех, якби я повернулася… Але щоб я загадала? Новий комп’ютер? Чи сукню? Але вони, як декорація! Ні! – Власта впала у відчай. – Що відповіли б Паша і Валерик? Точно! Паша і Валерик! Вони ж такі, як і я – “соні”. Напевно вони не встигли…

– У вас залишилось дві хвилини до піночі, – повторив шофер.

– Я б загадала, щоб Паша і Валерик повернулися назад у свій час!

– Бувайте, Власто…

І не встигла Власта отямитися, як була вже біля своєї ялинки. Побачивши себе у дзеркалі, вона здивувалася: вона була гарно заплетена, а сукня на ній –білосніжного кольору із золотими блискітками.

– Все-таки я встигла! Ура-а-а, одна хвилина до півночі! Швидше до своїх!

– Власто, ну нарешті! Після хатніх справ ти так міцно заснула. Швидше, зараз Президент буде вітати всю Україну з Новим роком!

– Матусю! Дідусю! Бабусю!Як я рада, що ви зі мною, а я з вами!

Власта підбігла до дивана й застрибнула на нього саме під бій годинника!

Настав Новий рік. Усі щасливі та в гарному настрої полягали спати.

Зранку Власта підійшла до вікна й побачила кошик із листом. Звісно, вона почала його читати: «Дякуємо тобі, Власто! Твоє бажання збулося, і ми, брат і сестра, щасливі завдяки тобі! Твої друзі Паша та Валерик.»

– Тобто, вони брат і сестра? Чудово! У мене тепер є справжні друзі. І все-таки дива трапляються!

                                                                           Казку створила учениця 8-Б класу Кузьмінська Валерія


Заповіт і сучасність

У кімнаті тиша. Спокій залив увесь її простір разом із місячним сяйвом. Запалюю свічку, тихенько, щоб не згасити палум’я, несу через кімнату й ставлю на столі. Крісло-гойдалка, м'який плед і чашка ароматного чаю з м'ятою, який завжи заварює моя бабуся, – це все, що мені зараз потрібно. Згадую сьогоднішній день: школа, друзі знайомі, спілкування з цікавими людьми. Але щось мене бентежить, непокоїть. Що саме? Мабуть, це та дискусія на уроці літератури, коли вчителька поставила запитання: чи виконали українці заповіт Шевченка. Що мене так схвилювало тоді, коли всі учні в один голос говорили про те, що українці виконали Тарасів заповіт, адже його поховано на високій горі над Дніпром, а Україна сьогодні – незалежна держава.

Листопад 1845 р. видався мокрий, вітряний, холодний. Шевченкові ця погода дошкуляла більше, ніж іншим. Він працював тоді в Археографічній комісії і мусив весь час роз'їжджати по селах і містах, змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі.

Вранці поет виїхав із села В'юнище в Андруші, в дорозі змок до нитки. Весь день його морозило, а надвечір він повернувся до В'юнища зовсім хворим. Довелося злягти в чужій хаті серед чужих людей.

Думи роєм носилися в голові, просилися на папір. Хворіючи, поет написав своє посланіє «І мертвим, і живим, і ненародженим…», «Давидові псалми» і ще кілька ліричних творів. Тоді ж написано і вірш «Минають дні, минають ночі».

Про хворобу поета дізнався його щирий приятель, переяславський лікар Андрій Осипович Козачковський і негайно ж перевіз Тараса Григоровича з В'юнища до себе у Переяслав. У хворого почалося двостороннє запалення легенів. У той час мало хто видужував від цієї хвороби. Це знав і лікар, знав і поет. Після 20 грудня хворому погіршало, становище його було майже безнадійним. Прийшла невесела думка, що це, може, останні години його життя. Так не хотілося умирати, бо ж тільки почав по-справжньому жити.

Але до всього треба бути готовому. Якщо це вже смерть, то треба сказати людям останнє слово. Нелюдськими зусиллями перемагаючи хворобу, якось підвівся і ослаблими руками запалив свічку. На папір лягли перші такі страшні для молодої людини слова: Як умру, то поховайте Мене...

Відвідавши знедолену свою Вітчизну, проїхавши сотні сіл Полтавщини і Київщини, він чув відгомін спалахів селянських повстань по Україні. Побувавши і в панських палацах, і в мужицьких хатинках, він побачив, що пани влаштували собі рай, а селянам — пекло. Він побачив усе, вислухав усіх і зробив висновок: ...вставайте, кайдани порвіте.

Заповіт Шевченків національний. Він однозначно адресований тій ідеальній українській громаді, з якою завжди розмовляв поет. Неначе батько зібрав синів перед смертю і лагідно, спокійно, без жалю і зітхань, як колись загадував їм чергову роботу, нині просить з ледь помітною журбою поховати його, як годиться. Але в цій простоті — глибина думки і образу. Кількома звичайними словами намальована ціла картина. Разом із собою поет силою поетичного слова підняв своїх читачів на таку височінь, звідки вони оглядають Україну від краю до краю, відчувають себе господарями цієї краси, цієї величі і усвідомлюють відповідальність за долю рідної Вітчизни.

Та чи відчуваємо ми себе зараз господарями на своїй землі? Мабуть, ні. І мені соромно перед Тарасом за те, що так багато минуло часу, і, переступивши поріг третього тисячоліття, ми усвідомлюємо, що не маємо національної свідомості, а нашу національну мову потроху витіснять з усіх сфер вживання, залишаючи їй лише місце побутового суржику. Наша національна культура не розвивається, а наші співаки й актори соромляться розмовляти рідною мовою. Наша  воля до здійснення національної мети є дуже слабкою. Ми відчуваємо себе не натовпом, що змушений жити на певній географічній території, а народом, спільнотою громадян тільки на загальних акціях протесту. Ми продовжуємо змінюватися і розвиватися, але дуже мляво й повільно, і ще досі ми все ж таки не відчуваємо себе справжніми господарями на своїй рідній землі, про що мріяв колись тарас Григорович.

Щербакова Єлизавета, 9-Б