творчий портрет


   Та, що серце віддає дітям...

 

      Моя робота – це вічні турботи, вічний неспокій і пошук, це зошити, поезії, часописи, це сподівання, мрії, це захоплення. Моя робота – це дитячі усмішки, їхні розплющені оченята й розпростерті обійми, їхні постійні запитання "чому?", це вічна коловерть такого буденного й такого унікального шкільного життя. Для мене щира любов до дітей – найважливіша умова педагогічної праці. Учень – мікрокосмос. Пізнаючи його, я пізнаю й себе, розкриваю свою сутність. Я хочу, щоб мої учні бачили в мені людину, одухотворену своєю працею, закохану в неї, яка відкриває перед ними горизонт науки. Я ставлюся до своїх вихованців з розумінням і любов’ю, і вони відповідають мені взаємністю. Так народжується віра дітей у власні сили.

        Для мене надзвичайно важливо, яку людину побачать у мені діти. Я хочу бути для них зразком багатства духовного життя: лише за цієї умови я маю моральне право їх виховувати. Тому ставлю до себе високі вимоги, щоб не розчарувати їх, не зрадити їхню віру в мене.

       Для мене педагогічна праця – це передусім творчість. Я повинна бути  найдосконалішим ювеліром, адже маю справу із найкоштовнішим у світі матеріалом – дитячими душами. Тому моя майстерність має бути найвищого ґатунку, а стиль – найтоншим. Щодня удосконалюючи себе, я творю свого Учня, того найкращого у світі, який здатен перевершити самого Вчителя, бо в цьому суть моєї праці. Багатогранність, різноманітність, відточеність, зразковий стан інструментів моєї творчості, уміння володіти ними так само тонко, як прекрасний музикант володіє скрипкою, – все це умови успішного виховання дітей.  Гармонія серця і розуму, чуйність, сердечна турбота про дитину, вміння проникати в її душу, створювати життєрадісні мелодії в музиці дитинства – це ті ниточки, що духовно зв’язують мене і моїх вихованців, це ті стежини, що ведуть до найщиріших стосунків між нами.

           Я вчу своїх дітей не бути байдужими, не ховатися поза спинами інших, не ображати слабших, не лицемірити, не опускати очей, коли бачать неправду, не зраджувати, бути милосердними… Я чекаю, що мої пташенята, які вилетіли з-під крила, таки повернуться колись додому. Я вірю їм, вірю в них. Я чекаю на їхні успіхи, на їхні досягнення і радію, коли мої учні знаходять вірних друзів й обирають правильний шлях у житті. Я чекаю на них і буду чекати завжди. Бо я – учитель, та, що серце віддає дітям…

Тетяна Кондесюк